Виставка CHA 2015. Про перельоти, аварійну посадку, змінені рейси та подорожі загалом.

Цього року на виставку CHA ми летіли із неабиякими пригодами. Подорожуємо ми з Лесиком не дуже часто, але і не рідко, але такого важкого та сповненого на інциденти добирання як туди так і назад у нас ще не було. І сподіваюся, більше не буде.

в небі над Канзасом

Вилітати ми завжди намагаємося зі Львівського аеропорта Данила Галицького. Він хоч і маленький, але затишний, рейсів мало, відповідно людей також. Навіть ціни в кафешках на другому поверсі дуже помірні і за потреби там можна смачно поїсти не залишаючи половину вмісту свого гаманця (порівнюю із цінами у Борисполі).

Дорога до США, а тим більше на зимову виставку, яка завжди проходить на західному узбережжі займає багато часу (це переліт через Європу, Атлантичний океан та усі Сполучені Штати). На момент бронювання квитків загальний час подорожування становив 38 годин. Це дуже багато навіть для такої далекої дороги. Квитки ми купували майже в останню мить, відтак вимушені були взяти такі, які складалися з декількох перельотів (це стандартно) та одного 19-го лейовера (layover – час між рейсами).

дружній обід із Plaid

Вилетівши зі Львова зранку, ми прилетіли до Відня і почали “вбивати” ці неможливі 19 годин в аеропорті. Вийти ми не могли, тому довелося сидіти там і, чесно кажучи, нудьгувати. Ми відправилися у зал відпочинку де до півночі дивилися серіали, їли та просто відпочивали (це спеціальні платні зали, таких у цьому аеропорті декілька (впевнена, у інших вони теж є, ми просто ніколи не цікавилися), дуже зручні та комфортабельні із хорошим вибором як страв так і напоїв). О 12 ночі такі зали закриваються, тому довелося йти далі. Попереду на нас чекала довга безсонна ніч. На щастя, у Відні для таких як ми передбачені спеціальні кімнати сну із шкіряними диванами, де можна лягти і спробувати заснути.

я та Лесик на виставці CHA Winter 2015

Ще найбільший лейовер за усю нашу з Лесиком історію подорожування. Найдовший 12-годинний я провела більше 10 років тому по дорозі додому із програми обміну у США, тоді я та ще близько 60-ти студентів чекали на рейс до Києва десь у Німеччині, у Франкфурті, здається. Літаки тоді літали не так часто, тому це був єдиний на тоді можливий рейс додому. Цієї осені я також мала 10-ти годинний лейовер у Чикаго по дорозі на зустріч учасників дизайн команди Spellbinders. Там, на щастя, живе моя однокласниця, з якою ми як цивілізовані люди сходили повечеряти та зробили собі міні зустріч випускників.

Але 19 годин це жах. Нікому не побажаю провести стільки часу в очікуванні на наступний рейс. Спати хоч і було де, було досить складно. Дивани тверді, світло включене і не вимикається, доволі прохолодно. Тим не менше, я рада, що була передбачена хоча б така кімнатка. У наших аеропортах доводиться чекати на металевих сидіннях.

Керолін та Джеймі із Avery Elle

Наступного ранку, орієнтовно в 10-тій ми сіли на борт літака, що мав летіти до Нью Йорку, в аеропорт Кеннеді. Хто колись літав у Нью Йорк, той знає, що JFK (аеропорт Джона Кеннеді) треба уникати всіма правдами і неправдами; це надзвичайно великий та зайнятий хаб із постійними затримками і головною біллю. Сівши на літак та злетівши я помітила (та й не лише я), що у кабіні почала капати вода. Вона капала прямо на пасажирське сидіння (і на голову пасажирці) буквально в ряду перед нами. Пасажирка покликала борт провідника, він подивився, повитирав щось, підклав паперових рушників, але це не допомогло. Через певний час він прийшов із телефоном і зняв на відео як капає вода. Далі з’явився, судячи із форми, капітан чи то його помічник і теж розглядав як у кабіні літака капає вода.

Вода капати не повинна. Я далеко не спеціаліст, але вода в літаку капати не повинна. Це ж не підводний човен 🙂 .

аварійна посадка літака у Відні

Долетівши практично до початку Атлантичного океану (а це було орієнтовно 1,5 – 2 години в небі) капітан прийняв рішення повернутися до Відня і здійснити аварійну посадку. Нічого страшного чи серйозного, але тим не менше це була наша перша аварійна посадка. Звісно ж ніхто не постраждав, але цей інцидент точно змусив мене відчувати себе в телепередачі “Air Crash Investigation” (яку ми з Лесиком дивимося щовихідних). На льотну смугу підігнали пожежних і ще купу всяких інших машин, людей виводили з літака практично через усі виходи.

Через дві, а може і три години ми знову сіли на схожий літак і продовжили нашу подорож на виставку. Ми вже знали, що запізнюємося на наступний вечірній рейс до Лос-Анджелесу, але ще не знали на скільки. До Нью Йорку ми долетіли нормально, без інших пригод чи проблем. Далі почалися кілометрові (ні, ні, я не перебільшую, справді кілометрові) черги. Якимось чудом ми потрапили у чергу для Connecting Flights (виявляється таке є, а ми і не знали) і навіть встигли пройти імміграційний контроль до 19 години (на той момент у нас вже були змінені авіакомпанією квитки на пізніший рейс на Лос-Анджелес на 19:45). Надія ще була. Вийшовши за зону імміграційного контролю ми пішли забирати нашу валізу і виявили, що багаж ще не розвантажили. Пройшло 10 хв, 20 хв, пів години, 40 хвилин, вантажу так і не було. Ми звісно, не єдині, хто на нього чекав, і відповідно не єдині, хто пропускав наступний рейс, тому ми не панікували, а просто сиділи. Панікувати в таких ситуаціях змісту немає. Я поговорила із працівниками аеропорту, вони сказали, що іноді двері багажного відсіку літака замерзають і їх не можуть відкрити, тому затримується розвантаження. В такому випадку викликають інженера і він щось робить, а ми всі чекаємо.

міжнародна рецепція на виставці CHA

Тим не менше, багаж ми отримали, рейс (вже другий на Лос-Анджелес) пропустили. Простояли ще якусь довгу чергу і нарешті вийшли. Нас направили до стійки авіакомпанії, де ми простояли ще одну не маленьку чергу із такими ж як і ми і в 22-ій годині отримали відповідь – рейсів на Лос-Анджелес сьогодні більше немає. Ми вже запізнюємося не просто на пару годин, а на цілий день. Також пропадає оплачена ніч у готелі, за яку гроші, звісно ж, ніхто не поверне.

Нам видали ваучер на поселення в готель на території аеропорту, ваучер на вечерю та сніданок та квитки на перший ранковий рейс до Лос-Анджелесу.

І хоч готель вважається таким, що знаходиться на території аеропорту ми витратили ще близько години, щоб дістатися до нього. У Нью Йорку в той час була жахлива погода – мінус 7 та пронизливий вітер, а ми вдягнуті досить легко, врешті решт летимо ми в сонячну Каліфорнію із плюсовою температурою, вічно блакитним небом та зеленими пальмами.

Такий досвід подорожування у нас вперше, вперше селилися готель по ваучеру і вперше вечеряли таким чином. Готель виявився дуже хорошим, це був Crowne Plaza, ми жили у готелі цієї мережі один раз, коли вперше були разом у США. На душ, сон та відпочинок у нас було всього 4 години, але і так добре. Трішки відпочивши ми знову зібралися і вирушили на рейс до Лос-Анджелесу. Чим хороші такі змінені рейси, там це тим, що є шанс сидіти в кабіні вищого рівня, де суттєво більше простору для ніг. На довгих перельотах це суттєва перевага.

Лесик, я та наш міньйон

Далі все пройшло без пригод. По прильоті ми купили собі жовтого посіпаку – ми так давно хотіли такого! На території аеропорту LAX (Los Angeles International Airport) був магазин від Universal Studios, а там ціла купа таких речей. По дорозі додому ми купили ще одного, у нас тепер є Стюарт і Боб. Бракує лише Кевіна.

До готелю ми дісталися в 9-тій ранку, кімната (хоч була оплачена за попередню ніч) була не готова (така політика у готелю) і спершу нас поселили у кімнату для інвалідів. Я вам кажу, день ставав все кращим і кращим. Перше, що ми перевірили – це наявність хорошого сигналу інтернету, його не було. Поспілкувавшись із менеджером готелю він пообіцяв переселити нас в іншу кімнату і самостійно перевірити, чи там є хороший сигнал. На щастя, далі все склалося добре. Ми пішли снідати, взяти наші бейджі на виставку, роздрукували розклад, подивилися що і як (одразу побачили купу знайомих), а коли повернулися кімната вже була готова. Інтернет був не найкращий, але хоч якийсь.

Згідно моїх підрахунків, ми затратили 52 години (це тільки подумати – 52!!) на добирання із Тернополя до Анахайма. Жах!

перший день на виставці

Виставка пролетіла як один день, із купою посмішок, обіймів, жартів, знайомств та кави (так, так, величезної кількості кави; по іншому не можна, адже різниця у часі між нами та Лос-Анджелесом становить 10 годин; у нас вже глибока ніч, а там тільки після обідня пора). Один день ми таки пропустили (перший, коли виставка ще офіційно не працює, але представники компаній вже на місці та будуть свої зони), я планувала провести його у кімнатці Spellbinders і допомогти їм усе розставити та підготувати до шоу (вони не просили мене цього робити, я просто страшенно хотіла бути частиною цієї події). Плюс я везла із собою листівки, які повинні були бути розміщені в кімнатці.

я та ЕйДжей (координатор дизайн команди Spellbinders) – розпаковую свої листівки

Ми все ж таки потім надолужили втрачене – допомагали розбирати кімнатку та пакувати усе по ящикам. Було неймовірно весело! Я за нагоди покажу вам фото.

Один день ми витратили на відпочинок та на себе – пішли в California Adventure Park. Про нього я писала ось тут. Насолоджувалися теплою погодою, блакитним небом, позитивом та зручним літнім взуттям. А ще їли сирний попкорн. Повна хімія, але раз на рік можна.

Далі на нас чекала дорога додому. Як кажуть, ніщо не передбачало біди. І тут…

В аеропорт LAX ми прибули суттєво завчасно, здали багаж, зареєструвалися на рейс і почали чекати. Летіти ми повинні були до Чикаго, потім до Відня, далі до Львова. На табло з’явилася інформація, що рейс затримується, оскільки ще не прилетів літак із попереднього рейсу, на якому ми повинні летіти далі. Знову довжелезна черга.

Через годину очікування працівник аеропорту задавши нам мільйон запитань переоформила нам квитки на інший рейс. Тепер наш маршрут виглядав наступним чином: Лос Анджелес – Нью Йорк (але на щастя вже не аеропорт Кеннеді) – Франкфурт – Відень – Львів.

І що ви думаєте? Рейс на Нью Йорк також запізнився! Злетіли ми на годину, а може півтори пізніше ніж планувалося. Попередньо я ще два рази поверталася до тієї стійки, де ми міняли рейс, бо першого разу мені надрукували інше прізвище, а другого разу у нас якимось чином виявилося 3 три квитки на двох людей.

вид на Нью Йорк

Але ми вилетіли. Ми були в дорозі до Нью Йорку. Ми навіть змирилися з думкою про те, що знову не встигнемо на наступний рейс. Почали будувати плани на перебування в цьому місті, подумали куди підемо, щоб будемо робити. Сиділи ми, до речі, окремо. Місць разом не було. Біля мене була жіночка-українка (тамтешня діаспора). Ми з нею чудово побалакали!

Але на наступний літак ми таки чудом встигли. Так, ми були останніми, хто влетів в нього зі швидкістю вітру (бо довелося бігти по терміналу від гейта 180 (умовно) до 80, а це ого-го яка відстань). І навіть не одразу помітили, що знову опинилися в кабіні кращого класу, та ще й в проході біля аварійного виходу. Там місця для ніг навіть баскетболісту вистачить. До Франкфурта ми долетіли нормально. Наступний рейс у нас був через 2 години, тому ми спокійно почали шукати перехід в інший термінал, який, як виявилося, є Шенген терміналом. Ні у мене, ні в Лесика Шенген візи немає, перейти в термінал для вильоту до Відня ми не можемо, дістатися до Львова ми теж не можемо. Знову пригоди, ми знову застрягли в дорозі.

Якось знайшовши стійку авіакомпанії ми пояснили ситуацію працівниці і вона почала думати, що ж можна з нами зробити і яким чином нас можна доставити до України. Я шпрехен дойтч ніхт зо гут, але якось ми (в більшості завдяки Лесику) змогли вирішити ситуацію і таки отримали розклад (навіть не квитки, а просто розклад!) рейсу Франкфурт – Київ; Київ – Львів. На цей момент я дійшла до зламної точки. Якби сталася ще якась навіть найменша халепа, я б просто сіла на підлогу і почала плакати; сили у мене вже закінчувалися, бажання подорожувати також, а думка, що доведеться летіти Українськими Авіалініями просто вбивала. Ні, я нічого проти них немаю, просто їх навіть порівнювати не можна із Люфтганзою. Не можна.

Минулої осені, коли я поверталася із США я також ледве kept it together, так би мовити. Мій квиток на літак був із помилкою у прізвищі (що, виявляється, є абсолютно звичним явищем), я помилися в назві авіакомпанії і дісталася не того терміналу (із двома важкими сумками та ледь підйомним рюкзаком) і потім вимушена була добирати до іншого (це не складно, але не тоді, коли ти подорожуєш сам із 40 кілограмами сувенірів). Ще точно була якась халепа по дорозі, але я вже не пам’ятаю.

До України ми врешті решт долетіли, і навіть дісталися останнім рейсом до Львова тільки щоб виявити, що наші валізи десь заблукали по дорозі. Я в принципі, і не сумнівалася, що вони загубляться, але було прикро, врешті решт там був один із посіпак. Як згодом виявилося, Лесикова валіза знайшлася у Варшаві, а моя взагалі у Стамбулі. Отримали ми їх за днів 5, здається.

Ось такі у нас були пригоди. Життя нудне без них 🙂 . А у вас були якісь такі випадки?